Today, Russia killed dozens of innocent, unarmed civilians in Kramatorsk by bombing buses full of people. Yet atrocities like this have become so normalized that they barely make waves in the news anymore. People have grown accustomed to them. There is little outrage, barely any reaction. Most will simply shrug it off as “just another day in Ukraine.” I’m not going to appeal to the West or the “international community” here. At this point, I doubt it would convince anyone of anything. What worries me isn’t even the long-term demographic and economic catastrophe that will affect both Ukraine and Russia for decades, perhaps even a century. What worries me far more is that this relentless terror against Ukraine will give rise to the ugliest kind of national resentment. A deep sense of injustice, a burning need to settle scores, to somehow restore fairness. History is full of examples, and I won’t go into them here. After all, it’s easy to tell people to “just move on and look to the future.” But to someone carrying the pain of losing a loved ones with all they knew and worked for burned to the ground, that advice makes about as much sense as telling a homeless person to “just buy a house.” This is where some of the ugliest forms of radicalisms and all the other dangerous “isms” take root. Resentment emerges as the dark twin of hope, born when it feels as though nothing remains but despair. This war has already lasted longer than World War I, and the trauma it leaves behind will shape both current and future generations, and certainly not for the better. The echoes of this war will be felt across the world long after the fighting ends. And part of that legacy will be the fact that, at some point, the world simply grew “tired” of resisting an axis of dictatorial regimes waging war in Europe.

Хотів трохи поділитися зі своїми україномовними підписниками думками, актуальними для України й навіяними як моїми подорожами до Африки, так і робочими перетинами з цим континентом. Почну здалеку. Окрім добре відомого геноциду проти тутсі в Руанді 1994 року, на початку 2000-х був ще один масовий геноцид у Дарфурі (регіон у Судані). Не дивлячись на сотні тисяч жертв тоді, у квітні 2023 року в Судані спалахнула нова війна між Збройними силами військової диктатури та парамілітарними Силами швидкого реагування - RSF. У жовтні 2025 року, після приблизно 18 місяців облоги, RSF захопили Ель-Фашер, останній великий опорний пункт урядових сил у Дарфурі. Захоплення міста супроводжувалося масовими стратами, вбивствами цивільних, зокрема тих, хто намагався втекти, сексуальним насильством та іншими звірствами. Лише ООН задокументувала понад 6 тисяч убивств лише за перші три дні наступу й наголосила, що реальна кількість загиблих є значно вищою. Якщо ви дочитали до цього місця, то, можливо, подумали: а до чого тут Україна? Саме тут, як на мене, і є важлива паралель. Багато людей в світі про події в Ель-Фашері або взагалі не чули, або сприйняли їх як чергову далеку трагедію, яка майже не впливає на їхнє повсякденне життя. Для значної частини світу Україна теж може виглядати подібним чином: десь триває війна, десь гинуть люди, про це час від часу говорять у новинах, але за межами регіону життя переважно продовжується. Це, звісно, не означає, що стратегічне значення цих війн однакове. Від результату війни в Україні значною мірою залежить майбутня архітектура безпеки в Європі, а отже, її наслідки виходять далеко за межі самої України. Але стратегічна важливість події й те, наскільки сильно вона емоційно зачіпає пересічну людину в іншій частині світу, це різні речі. Із цього для мене випливає доволі неприємний висновок. Не знаю, чи залишилися в Україні ілюзії щодо цього, але остаточною опорою для українців залишаємося ми самі. Міжнародна підтримка може бути критично важливою, але жодна міжнародна організація чи іноземна держава не має механізму, який автоматично гарантує порятунок країни лише тому, що вона стала жертвою агресії. Судан це лише яскравий приклад. RSF роками фінансувалися, зокрема, через видобуток і торгівлю золото в обмін на підтримку з боку ОАЕ. І навіть коли масштаби злочинів стали очевидними й добре задокументованими, міжнародна реакція не змогла їх зупинити, і в цілому взагалі ніяк не вплинула на це Це цинічна, але важлива річ, яку варто усвідомлювати. Статус «жертви» сам по собі не гарантує порятунку, так само як статус окупованої країни, де відбуваються масові злочини, не гарантує реакції міжнародної спільноти, що виходитиме за межі заяв про стурбованість. У нас є важливі партнери, з якими сьогодні збігаються інтереси, але вони не безумовні союзники, готові за будь-яких обставин діяти замість нас. Зрештою, саме тому головною опорою України все одно залишаються її власний народ та внутрішня згуртованість.