stevekyiv (@stevekyiv) profile picture
Kyiv
Joined February 2012
Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)Photo by stevekyiv (@stevekyiv)
Хотілося б, щоб після коронавірусу, крім антитіл :), ще щось залишилося корисне. Наприклад, повага до особистого простору, соціальна дистанція. Щоб це стало частиною національних традицій, відродилося після майже тотального знищення радянщиною.
2
12
Друг Крішна на щиті Згадайте сьогодні чин добровольця з 22го року, батька двох дітей, до простоти доброго та щирого чоловіка, який віддав життя, захищаючи нашу з вами країну
176
586
12
3,438
32,307
У 53 роки він вирвався з Іловайського пекла, підбивши російські танки. А через пів року загинув, рятуючи побратимів. Сьогодні, 20 листопада, Євгенію Тельнову виповнилося б 65. Людині, яка пережила одне з найстрашніших оточень української армії, відмовилася здаватися в полон і до останнього подиху залишалася вірною побратимам. Його позивний був "Усач". До війни Євгеній жив у Кіровограді, нині Кропивницькому. Працював на заводі, мав власну справу. Звичайне життя, яке міг продовжувати й далі. Але у 2014-му залишив бізнес і добровольцем пішов до батальйону "Донбас". У серпні опинився в Іловайську. Дістав осколкове поранення руки. Своїх не залишив. 29 серпня, коли українські військові проривалися з оточення, російські танки відкрили по них вогонь. Євгеній із невеликою групою бійців відмовився скласти зброю. Із гранатомета він підбив два російські танки Т-72Б3 та дві бойові машини десанту. Разом із 12 побратимами вирвався з оточення. Зі зброєю в руках. Живим. Після такого пекла мав повне право повернутися додому. Лікувати поранення, обійняти рідних. Але залишився воювати. 15 лютого 2015 року поблизу Широкиного його підрозділ потрапив у засідку. Під щільним обстрілом Євгеній кинувся витягувати поранених. Врятував життя побратиму, допомагав іншим дістатися укриття. А сам із того бою вже не повернувся. Йому було 53. Через постійні обстріли побратими ще кілька днів не могли забрати його тіло з поля бою. У нього залишилися мати Таїсія та донька Вікторія. У 2017-му йому посмертно присвоїли звання Героя України. Він зміг вирватися з Іловайського пекла. Але не зміг пройти повз поранених товаришів, коли їм була потрібна допомога. Сьогодні йому виповнилося б 65.
77
316
5
1,506
8,484
Йому 44. Є командири, яких поважають за посаду. А є ті, за ким ідуть, коли шансів майже не лишається. Серпень 2014-го, Ізварине на Луганщині. Наші хлопці в оточенні біля російського кордону. Обстріли, заміновані дороги, закінчуються боєприпаси й їжа. І головне питання в голові в кожного - чи побачу я взагалі своїх? Тоді майор Михайло Драпатий не став чекати. Взяв відповідальність на себе й повів людей. Три доби. Понад 160 кілометрів під вогнем, через засідки й мінні поля. І вони вийшли. 260 бійців його батальйону і понад 30 одиниць техніки. За кожною із цих цифр - чиєсь життя. Чийсь син, чоловік, батько. Люди, яких удома чекали й боялися більше ніколи не побачити. Далі були Авдіївка, 58-ма бригада, південь, Херсон. А 22 липня 2026 року його призначили Головнокомандувачем Збройних Сил України. Тепер на його плечах - вся українська армія. І хочеться побажати йому одного: щоб за кожним військовим рішенням завжди стояла людина. Її життя, її родина, її право повернутися додому. Пане генерале, з 44-річчям! Здоров'я, витримки й сил - бо справа ця надзвичайно важка. Нехай якомога більше наших захисників повертаються живими до своїх. А Вам - дочекатися дня, коли українська армія повернеться з війни з перемогою. З днем народження, Михайле Васильовичу!
30
209
3
1,120
8,109
stevekyiv retweeted
Стріт-арт. Шотландія. Автор SMUG. Головна ідея проекту нормалізувати грудне вигодовування в суспільстві та привернути увагу до важливості підтримки матерів.
3
4
24
605
Всьому свій час. От і цей дочекався. Попереджували ж - сейсмонестабільна зона, сезонні Шторми, каміння з неба... Full HD та інші менш форматні красоти... #московня в ах..
19
Він залишив рідну доньку в Британії, щоб рятувати чужих дітей в Україні. А згодом віддав за нас своє життя. Його звали Пітер Фуше. 49 років. Дім у Лондоні, спокійне життя, 15-річна донька Нікола - усе, про що можна мріяти. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, він не зміг дивитися новини з України й просто сидіти вдома. Він сказав своїй доньці: "Ти в безпеці. А там гинуть діти. Хтось мусить їх захистити". Нікола відповіла: "Їдь, татку. Але повертайся". І він їй пообіцяв. Пітер приїхав у березні 2022-го - не військовий, а тесля й колишній поліцейський із Південної Африки. Спершу будував польовий шпиталь під Києвом, потім став бойовим медиком. Під обстрілами витягав поранених із передової - і витягнув понад 200 життів. Він не знав української, але говорив мовою, якої не вчать у книжках: тримав пораненого за руку й повторював: "Ти будеш жити. Я тебе порятую. Ми поїдемо разом додому". А одного разу стався випадок, який він сам згадував з тремтінням. Везли пораненого - і раптом дивний запах горілого. Виявилося, у тілі бійця горів фосфор. "Я взяв бойового ножа й витяв його зі стегна. Я ніколи раніше такого не робив. До війни взагалі важко переносив вид крові. Але я мусив навчитися цьому тут - спонтанно". Побратим Роман згадує, як Пітер тішився, мов дитина, побачивши бобра в річці, - знімав на телефон і сміявся: "Рома, це ж бобер, поглянь!". "З ним поговориш - і стане легше на душі". Мало хто знав, що Пітер був ще й влучним снайпером - у нього був позивний Хаста ла Віста. Він брав участь у визволенні Київщини, Чернігівщини, Харківщини, був у пеклі на Донеччині. І мріяв не лише перемогти - а й залишитися в Україні назавжди. Казав: "Я вправний тесля. Після війни ми відбудуємо тут нові будинки. Обов'язково відбудуємо Бахмут". Він хотів український паспорт. Казав, що в Україні живуть найпрекрасніші люди. "Якось у Дружківці я зустрів 80-річну бабусю. "Звідки ти, сину?" - спитала вона. Коли почула, що я з Британії, - низько вклонилася мені. Так, наче я був королівською особою. Ніколи цього не забуду". У квітні 2024-го до нього на фронт приїхала мама - 80-річна міс Роуз. Вона подолала шлях із Південної Африки, попри проблеми зі здоров'ям, і кілька днів була поруч із сином неподалік зони бойових дій. "Це моя мама навчила мене мати Бога в серці й любити інших. Бог є любов. І любов перемагає все". 27 червня 2024 року Пітер Фуше загинув у бою біля Часового Яру. Йому було 49. 6 липня Київ став на коліна на Майдані Незалежності - віддаючи шану британцю, який став своїм. А десь у Лондоні залишилася донька, яка більше ніколи не обійме тата. А в Україні - сотні людей, для яких він став шансом вижити. Пітер не був українцем за народженням. Він став ним за покликом серця. Світла пам'ять, Пітере. Дякуємо тобі за кожне врятоване життя.
552
1,891
81
8,328
137,282
🤬Вибухи російських шахедів спричинили масову загибель перелітних птахів у нацпарку «Тузловські лимани». Після потужних вибухів біля бази відпочинку працівники заповідника виявили загиблих співочих дроздів, які зупиняються тут під час міграції на південь.
17
483
16
1,610
26,939
Проводи юнака в армію, Мала Токмачка, 1970ті роки.
Проводи до армії 19-річного юнака, Мала Токмачка, 1958 рік. corporalshaft
1
8
1
35
1,129
Євгеній Брах, позивний «Малі», міг продовжувати спокійне життя у Франції, де мав роботу, стабільний заробіток і перспективи. Проте після початку повномасштабного вторгнення він залишив усе заради повернення в Україну та захисту Батьківщини. Маючи п’ятирічний досвід служби у Французькому іноземному легіоні, Євгеній приєднався до українських захисників і став військовослужбовцем Сил спеціальних операцій ЗСУ. 21 вересня 2022 року він загинув під час виконання бойового завдання поблизу Енергодара. Йому було лише 26 років. У Героя залишилися дружина та маленький син. Євгеній Брах зробив свій вибір і повернувся захищати країну, яку вважав своєю домівкою. Його мужність, відданість Україні та життєвий шлях назавжди залишаться в пам’яті. Світла пам’ять і шана Герою України.
57
224
8
775
6,259
💔 Аліні Пащенко з позивним «Фрея» назавжди 22… У січні 2026 року вона добровільно підписала контракт із ЗСУ, ще навчаючись в університеті. Стала операторкою безпілотників у 60-й окремій Інгулецькій бригаді. 1 липня Аліна загuнула під час виконання бойового завдання
77
202
9
914
7,305
stevekyiv retweeted
Вісім з половиною місяців на позиціях. Піхотинці @72BlackBrigade нарешті повернулись на велику землю 🫂
31
197
8
2,447
60,077
La interpretación de “La Vie en Rose” por la cantante italiana Giulia Falcone se ha convertido en un fenómeno viral en redes sociales, acumulando millones de reproducciones y elogios por devolverle la frescura a este icónico himno de París. Con una voz sumamente dulce, elegante y un dominio técnico impecable, Falcone logra capturar la profunda melancolía y el romance de la obra original de Édith Piaf sin perder su propio estilo contemporáneo. A diferencia de otras adaptaciones modernas que alteran demasiado el ritmo, la versión de Giulia Falcone en su canal de YouTube mantiene la instrumentación acústica y un tono íntimo que evoca las calles parisinas. Su interpretación ha sido compartida masivamente en plataformas como Instagram y Facebook, donde amantes de la chanson française destacan su perfecta pronunciación y su emotividad. Lanzada originalmente en 1947 por "El Gorrión de París", esta canción sigue siendo el símbolo definitivo del optimismo amoroso ("ver la vida en rosa"), y voces jóvenes como la de Giulia aseguran que siga conquistando a nuevas generaciones.
331
4,678
273
17,905
873,091
Вона написала на картонці лише два слова - і це врятувало їм життя. Коли російський дрон завис над подвір'ям у зруйнованому Оріхові, 80-річна Валентина не сховалась у підвал. Вона вийшла на подвір'я, підняла картонку - і чекала. На ній було написано: "Дякуємо, евакуюйте". За кілька днів до того на лаві біля того ж будинку аеророзвідники 65-ї бригади знайшли записку: "Мені боляче" - і список ліків. Посеред руїн, де не залишилось нічого живого, двоє старих людей доживали свій вік самі. Їхню онуку Анжеліку війна закинула до Польщі. Саме вона й написала військовим: "Перевірте, чи мої дідусь і бабуся ще живі". Ті приїхали. Спочатку важкий гексакоптер спустив їм пакунок із ліками та харчами. А згодом до воріт підкотив наземний робот. На нього ледве зміг видертися 90-річний Геніслав - він майже не ходить, тримається на милицях. Валентина склала біля нього клунок із речами, зачинила хату... і поклала ключі під килимок. Ну, як звичайна бабуся. Попереду було майже десять годин полями та ґрунтовками - повз ворожі FPV-дрони, які кружляли над сірою зоною. Оператор на псевдо Робі вів машину з пульта, а на пункті управління всі затамовували подих щоразу, коли робот під'їжджав до небезпечної ділянки. "Якщо вони нас побачать - битимуть до останнього", - казали військові. Робота ховали під деревами, а старий Геніслав лише міцніше тримався. До точки евакуації дістались уже затемна. Стареньких обережно пересадили до автівки. І тільки тоді, коли Робі підійшов до них, щоб вибачитись за незручну дорогу, Валентина заплакала: "Та за що ви вибачаєтесь? Це ми повинні вибачатись". А коли дізналась, хто організував їхній порятунок, - не стрималась: "Анжелочко, ми живі, здорові. Ми дуже вдячні вам". Це вже друге подружжя, яке 65-та бригада вивезла з Оріхова наземним дроном. Але в місті, яке росіяни рівняють із землею щодня, досі залишається понад сто людей. І серед них - ті, хто так само чекає на свою картонку з двома словами.
50
992
26
4,981
157,749
Майже два роки він вважався зниклим безвісти… На війні загинув 26-річний криворіжець Максим Вальков. Із 2024 року рідні чекали на звістку про захисника. Втім, лише тиждень тому сім’ї повідомили про збіг ДНК. Як виявилось, тіло загиблого повернули в Україну під час репатріації ще у лютому цього року. Світла пам’ять Максиму. Щирі співчуття родині та близьким.
76
143
6
676
4,041
За один день Юрій Глодан втратив дружину, тримісячну доньку та тещу. Згодом війна забрала й його життя. 23 квітня 2022 року російська ракета влучила в житловий будинок в Одесі. Унаслідок удару загинули дружина Юрія Валерія, їхня маленька донька Кіра та теща Людмила. Після цієї трагедії Юрій вирішив стати на захист України. Він служив в «Азові», а згодом — у 3-й окремій штурмовій бригаді. Згодом він загинув на фронті. Це історія родини, у якої війна забрала все: матір, батька, дитину, спільне майбутнє та можливість бути разом. За кожним із цих імен — окреме життя, любов і мрії, які так і не здійснилися. На знак пам’яті про родину в Одесі колишню вулицю Ільфа і Петрова перейменували на вулицю Сім’ї Глодан. Юрій, Валерія, маленька Кіра та Людмила заслуговують бути не просто іменами в історії війни. Їх потрібно пам’ятати. Світла пам’ять усій родині Глодан.
61
347
16
1,109
9,333
Шахістка з Московії Діна Беленькая, яка має звання Жіночої Великої Майстрині (WGM), побачивши 11- річного Олександра Ясинські, що вийшов проти неї, дала таку реакцію.. Гоноровисть і гордовитість до інших націй, незмінна риса московитів. Що з цього вийшло.
94
241
10
2,103
164,363
"Хохли, ми вже втомилися вас бити": у Таганрозі його били щодня - а він робив планку і готувався жити. Коли Михайло Чапля, офіцер "Азову" з Харкова, потрапив до СІЗО №2 у Таганрозі, на стіні камери він знайшов напис невідомої давності: "Слава Україні, хлопці. Хто повернеться додому, розкажіть, що відбувається в Таганрозі". Тепер він розповідає. У першу ж ніч після прибуття кілька сотень полонених гнали коридором під ударами кийків, палок і шокерів. Тіла хлопців тягнули на простирадлах, а у нього самого були тріщини в ребрах і зламані пальці. Ходити дозволялося лише "буквою Г": голова вниз, руки за спиною. Заговорити без дозволу - заборонено. Навіть щоб відповісти, треба було спершу попросити: "Гражданин начальник, разрешите ответить". Собаки рвали форму до крові, а коли полонений просив її замінити, наглядачі сміялися: "Чого це ти форму псуєш?" - і били ще раз. У камері - підлога з 12 дощок, лавка, стіл і туалет. У такій Михайло просидів 17 місяців із 24. Мила не було. Туалетного паперу теж. "В нас була одна чашка на двох - з неї і п'єш, і підмиваєшся". До полону він важив 105 кілограмів. Після - 58. Годували гірше, ніж собаку: квашена капуста з водою, манна каша із сирим оселедцем. Якось у камеру до нього закинули Серьогу з Луганська - виснаженого, з гепатитом та зі слідами шокера на тілі. Ноги його були фіолетові, розпухлі, хлопець уже ходив під себе. Михайло місяць його виходжував: носив на плечах, допомагав підмитися, десять разів просив у банщика мило, поки той не вкинув йому в камеру маленький шматок. За цю турботу Михайла побили, а сусіда перевели. Найстрашніше - коли ламають не тіло, а психіку. Треба не просто підписати папірець зі звинуваченнями, а самому собі придумати злочин. Михайлу приписували вбивства цивільних, потім - підпал Будинку профспілок в Одесі, хоча його там не було. "Були й суїциди. Це найгірше відчуття, коли підбадьорюєш хлопця "брате, все буде нормально", а потім дізнаєшся - ще один не витримав". Сам він тримався за думку: "Я все одно вийду і житиму далі, а вони залишаться в цьому лайні". Щоб не збожеволіти, Михайло щодня робив вправи. У тісній камері ставав у планку, відтискався і присідав. 13 вересня 2024 року Україна повернула його додому. Вдома на нього чекала дружина. Перші п'ять днів очі були червоні від світла - два роки він не бачив сонця. Каже: "Це неймовірний кайф, коли ти відчуваєш, як вітер гладить тебе по щоці. Це і є воля". А ще на нього чекала кав'ярня "Чапля Чарлі", його давня мрія, яку дружина втілила, поки він був у полоні. На вивісці - чапля з вусами, як у нього. На останок він каже: "Ми потрапили в абсурдне задзеркалля і сиділи там роками. Але я дякую Богу, що сидів саме так, бо досяг самого дна і відштовхнувся. Я не осоромив честь азовця, офіцера, українця. І я вважаю, що вийшов звідти переможцем".
30
591
12
2,161
39,464
ماهو التوقيع الأجمل ..؟ 👈عن نفسي هو : التوقيع ماقبل الأخير الذي بالأحمر. #غرد_بمقطع
177
1,281
59
7,257
2,642,955
1910-і #Kyiv Київ. Михайлівська площа. Поштові листівки.
26