війсковослужбовець ЗСУ , в минулому волонтер , в минулому ювелір . підтримати PayPal conectadoalex@gmail.com
Україна
Joined November 2022
- Tweets936
- Following611
- Followers467
- Likes505
Вийшла перша не велика книга про війну. Книга художня, але на її сторінках є історії, які мали місце в реальному житті, та люди, образи яких створені на основі реальних подій і людей.
Частина з них продовжує боротьбу, а частина, на жаль, віддала своє життя за нашу свободу.
На війні я почав писати.
Спочатку були вірші. Потім — щось на кшталт щоденника про людей, яких я знаю і знав.
Та знаєте, іноді так хочеться, щоб навіть через сто років хтось відкрив книгу, прочитав його ім’я, його прізвище і зрозумів: ця людина жила, любила, мріяла, боролася.
І так, я розумію, що, можливо, це лише чергова спроба вбити час.
Вбити ще один черговий день..
**Якщо ти вже в пеклі**
Йди так, ніби пекло — твій дім, усі тіні знайомі.
Кохання без дотику й губ варте, щоб жити.
За фінішем ти не зупинишся, ще політаєш.
Зброю тримати нас вчили, коли були діти.
В свиней ціль одна, залізти ногами б в корито.
В того, хто в небі, теж свято, хочеться крові.
Ціль, що ясною була, вже сльозами розмита.
В одних варений язик, в інших — кулі у слові.
В пеклі бачив, як в вишиванці варять Іуду.
Поламані рими, мов скло, ріжуть тіло до болю.
До раю ми встигнем, в пеклі ще трохи побуду.
Безбілетники підняли гордо свої голови.
Доки хтось життям своїм заплатить за волю.
**Якщо ти вже в пеклі**
Йди так, ніби пекло — твій дім, усі тіні знайомі.
Щаслива мати вперше кладе дитину в новенький дитячий візок. Дівчинка, ще така мала, тягне свою ручку, ніби намагаючись схопити щось перед собою — щось, що бачить лише вона, маленька принцеса, якій ще немає й місяця. У будинку, який молоді придбали на накоплені кошти незадовго до її народження, вирувало життя. Три коти, пес Джері та кури, за якими, тримаючи в руках синю іграшкову вантажівку, ганяв старший брат Мишко. Йому вже шість років, ще трохи — і до школи. Життя навколо крихітки пульсувало сонячним промінням. Здавалося, так буде завжди.
Але війна, яку іноді було чути вночі жахливим відлунням вибухів, здавалася далекою. Зрадливе відчуття безпеки — і звикання до бойових дій. Ворог м’ясними штурмами прокладав шлях тілами, наближаючи лихо. І воно дійшло до них. Збори, втеча в невідомість і страх в очах матері. Позаду залишилося життя, рідний дім і маленька синя іграшкова вантажівка.
Щоб досягти по-справжньому мирного життя, потрібно бути готовим до війни.
Пройде зовсім небагато часу, і родина знову рушить далі, бо на п’яти наступає прожерливе лихо. Все ближче й ближче, залишаючи за собою розбиті життя, зруйновані міста, села і біль. І не пояснити, мабуть, тим, хто лише чує відлуння війни, як швидко й підло вона підкрадається, коли її не чекають. Вона й розраховує на те, що її помічають запізно. Поки ворог прокладає шлях тілами загиблих, люди живуть звичайним життям, тішачи себе думкою, що війна далеко. Доки не прилетить перший снаряд, доки не обірветься життя звичайної людини, яка пішла в магазин за хлібом.
Разом із війною приходить розуміння того, що насправді найцінніше в житті. Не статки й не земля, яку, користаючись війною, рвуть на шматки, мов папір. Для одних це лише земля, яку вони не боронитимуть, коли війна наблизиться. Для інших — це батьківщина. Не гроші, бо їх на той світ не забереш. Найцінніше — це людяність і друзі, яких, на жаль, більшість доводиться провідувати на цвинтарі.
Якщо вам цікаво дізнатися більше про обличчя війни, завітайте на сторінку мого друга Влада.
Фото зроблено на околиці Краматорська.
Герої розповіді уявні.
instagram.com/unheardwind
