Я ніколи не перетинався з міністром Федоровим і не маю щодо нього жодної емоційної чи професійної оцінки. Але я неодноразово зустрічався і працював з людьми з його оточення. У тому числі — в контексті нещодавно анонсованих реформ. Якщо без деталей, мене тішило те, що я бачив. Мені було очевидно, що ці люди не просто функціонери на своїх посадах. Їх мотивував розвиток того, за що вони відповідають. Не заради демонстрації процесу, а заради результату. Завжди, коли я оцінюю професійність начальника, я більше дивлюся не на нього самого, а на команду, яку він зібрав. Звісно, є речі, які б я радо покритикував. Але у світлі останніх подій це вже не має ні сенсу, ні користі. Головне, що я для себе відмітив - відчуття, що на цих людей можна покластись. Мені було спокійно від того, що відбувалось у МОУ. А тепер про те, що турбує мене найбільше. Наша хронічна хвороба - коли нова команда починає з нуля. Не з того місця, де зупинилась попередня, а з чистого аркуша. Напрацювання не передаються, а обнуляються. Ніби досвід попередників - це не актив, а сміття, яке треба викинути. Це розкіш, якої не має жодна держава. А держава у війні, тим паче. Реформа - це не подія. Це процес, який має пережити не одного міністра. Якщо кожна зміна керівництва означає новий старт, ми будемо вічно розганятись і жодного разу не поїдемо. Тому хочу вірити, що Міністерство оборони не просто не знецінить напрацювання цього року, а й продовжить їх. Не тому, що чиясь команда була ідеальною. А тому, що безперервність - це те, без чого не буває ні реформ, ні армії, ні держави. Хочу вірити...